У Києві жінки, які пережили сексуальне насильство під час війни, розповіли, чому багато з них не хочуть про це говорити (ФОТО)
У столичному пресцентрі Національної спілки журналістів України (НСЖУ) відбувся круглий стіл щодо проблем жінок, потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією рф.
Зокрема, обговорили етичні засади та «білі плями» у висвітленні цієї теми у ЗМІ. У заході взяли участь представниці громадської організації «СЕМА Україна», яка об’єднує жінок, що постраждали від сексуального та гендерно-обумовленого насильства в ході російсько-української війни.
Відкриваючи обговорення, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, зауважила, що це відносно нова проблема й поки що емоційна складова заважає журналістам висвітлювати історії постраждалих так, щоб допомагати встановлювати справедливість.
Голова ГО «СЕМА Україна» Ірина Довгань розповіла, що до повномасштабного вторгнення росії в Україну в організацію входило 20 жінок, які побували в полоні так званої «днр», пережили сексуальне насильство, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст.
«Нам довелося докласти багато зусиль, щоб прокуратура нарешті визнала, що такі жінки існують. З початком повномасштабної війни до нас долучилися ще 20 жінок. І це той випадок, коли можна сказати, що мені дуже шкода, що наша організація збільшується», — сказала Довгань.
Вона також зауважила, що жінки з Балканських країн, які постраждали від сексуального насильства під час югославських війн, заговорили про пережите лише через 10-15 років.
«Але ми знайшли в собі сили не мовчати. Ми свідчили про злочини рф в ООН і продовжуємо вимагати покарання росії та її покидьків за сексуальні злочини під час війни проти України», — сказала Довгань.
Своєю чергою волонтерка, громадянська журналістка Людмила Гусейнова, яка три роки провела в полоні бойовиків у Донецькому СІЗО та пройшла через сумнозвісну катівню «Ізоляція», зазначила, що більшість жінок, які пережили насильство в ході війни, відкриті до розмови з журналістами.
«Коли будуть звільнені всі окуповані території України, ми, на жаль, дізнаємося ще багато трагічних історій. Але до цього часу треба навчитися так розмовляти з постраждалими жінками, щоб вони не закривалися. Не робити з цього сенсацію, а щоб люди зрозуміли, через що вони пройшли», — сказала Гусейнова.
Вона також розповіла, що досі багато цивільних жінок за свою проукраїнську позицію залишаються в полоні на окупованих територіях і в рф. За її словами, тільки в Донецькій області вже кілька років в полоні перебувають майже 50 українок, про яких дуже мало розповідають. Вона нагадала, що за ґратами в так званій «днр» за надуманими звинуваченнями перебувають Тетяна Журавльова, Ольга Мєлєщенко, Олену Федорук, Ольга Мазолевська та багато інших.
«Вони продовжують переживати справжнє пекло. Будь-яка жінка, яка пройшла через тюрму „Ізоляція“ в Донецьку була під тиском сексуального насильства. Не кожна має сили про це говорити, але це треба робити. Щоби не ми, а ці кати боялися, що про їхні злочини дізнається весь світ», — сказала Гусейнова.
Членкиня правління ГО «СЕМА Україна», режисерка Аліса Коваленко, яка у квітні 2014-го стала однією з перших жертв сексуального насильства з боку російських військових на Донбасі, закликала журналістів не використовувати словосполучення «зґвалтовані жінки», бо воно травмує тих, хто пережив цей страшний досвід. Вона також розповіла, чому далеко не всі жертви сексуального насильства хочуть про це говорити.
«Жінки стикаються з черствістю та відсутність емпатії, зокрема з неетичним ставленням з боку працівників правоохоронних органів. Один раз даєш свідчення, потім знову вимагають повторити. Розповідати кілька разів поспіль про такий травматичний досвід дуже важко», — зазначила Коваленко.
До речі, сексуальне насильство, пов’язане з війною, це не лише зґвалтування, а й випадки примусового роздягання, приниження, в тому числі в оголеному вигляді. Юрисконсультка громадської організації «Ла Страда — Україна» Марина Легенька розповідала ЗМІ, що траплялися дії сексуального характеру, коли жінок, які знаходилися в укритті, примушували обрати ту, яку окупанти зґвалтують.
Голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко під час обговорення теми звернув увагу, що війна в Україні триває дев’ятий рік, а жертви сексуального і гендерно обумовленого насильства досі не мають офіційного статусу.
«Сексуальне насильство — це ще один вид зброї, який агресори застосовують проти мирного населення. У правовому полі відсутня категорія постраждалих від цього окремого виду злочину, вчиненого під час війни. Тому немає ні державних програм, ні пакету безплатної медичної допомоги. Кількість таких людей ніхто не рахує, бо вони не мають правового статусу.
Прокуратура з початку повномасштабного вторгнення розпочала близько 180 кримінальних проваджень щодо сексуального насильства, але ж багато тих, хто постраждав до лютого 2022 року. Невже їхній біль і страждання, нічого не варті?», — сказав Щербаченко.
За його словами, приблизно кожна третя людина, яка побувала в полоні так званої «днр», стикалася з тією або іншою формою насильства. Він також зазначив, що багато жертв не розповідають про злочин не тільки тому, що бояться або соромляться, але й тому, що стикаються з неетичним ставленням і правоохоронців, і медичного персоналу.
«Не всі звертаються до правоохоронних органів, зокрема тому, що не вірять що це щось змінить в їхньому житті. А по десять разів розповідати свою історію дуже боляче. Також ви можете почути абсолютно жахливі історії, як після такого насильства жінку зустрічають у гінекологічному кабінеті», — додав Щербаченко.
За підрахунками Східноукраїнського центру громадських ініціатив, в Україні тисячі людей, які постраждали від сексуального насильства під час війни.
«Їх роздягали, тримали разом, ґвалтували, застосовували до них сексуалізовані катування, зокрема підключали струм до геніталій, кастрували тощо. Таких людей з 2014 року не 180, а тисячі, але точної цифри ніхто не знає», — розповів «Вечірньому Києву» Щербаченко.
Під час круглого столу, волонтерка з Херсонщини Галина розповіла ще про кілька проблем, з якими стикаються жінки. Так, мати трьох дітей, яку окупанти шантажем і погрозами змусили брати участь в організації псевдореферендуму на окупованій території, сьогодні звинувачують у колабораційній діяльності.
Крім того, загарбники, тікаючи з Херсону на лівий берег Дніпра, взяли в заручники багато цивільних жінок, яких тримали у тюрмі за проукраїнську позицію, а коли вони стали непотрібні, відпустили. Після цього двом жінкам удалося дістатися Києва, але полоненими їх не вважають, тож відповідного соціального та правового захисту вони не отримали.
