Валерій Прозапас: «Більшість населення, яке ми захистили від війни, сприйняла дезінформацію про українську армію як правду»

Запорізький ветеран АТО та підприємець Валерій Прозапас – про зміни, які, відбулися в українській армії за останні 5 років, про труднощі на шляху бізнесмена та про те, чи повинні всі чиновники та високопосадовці бути колишніми атовцями – в інтерв’ю для «Актуально».

– Ми спілкуємося через кілька днів після парламентських виборів, де Ви брали участь, але поступилися на окрузі опоненту, тому не можемо не спитати, як Ви для себе оцінили цю кампанію? Які плани: в політиці чи поза нею?

– Виборча кампанія була швидкоплинною, напруженою, проте цікавою. Ми не зробили якогось прориву, але і не впали по рейтингу. Всього в України 7 областей, де «Європейська солідарність» зайняла третє місце. І одна з них –Запорізька. Тобто, я розцінюю наш результат як позитивний. Тим паче, це моя перша виборча компанія. На своєму окрузі я набрав майже 7,5 %. Це непогано, хоча розраховував отримати трішки більше. Просто зараз літо, наш виборець більш активний, тому багато хто не доїхав до виборчих дільниць.

Звичайно, якщо я вже назвався членом політичної партії «ЄС», то я продовжу цю свою діяльність. Наша державність у небезпеці та її треба відстоювати. І краще це робити політично, ніж якимись другими методами. Я думаю, що я залишуся членом цієї команди і продовжу відстоювати принципи руху країни до європейських стандартів.

– Відомо, що у Вас були три етапи перебування в українській армії. Перший – на строковій службі, другий – в АТО, третій – під час навчання в університеті оборони. Розкажіть, якою Ви бачили армію на цих трьох етапах. Особливо цікаво почути про перший: де проходили службу, яке було ставлення у Вас до армії та армії до Вас?

– Строкова служба в кінці 90-х – це суцільний жах. (Валерій служив у  Національній гвардії Міністерства оборони у військовій частині 1641 спеціального призначення – прим. ред.). Це недоукомплектованість, жахливе харчування (консерви, мабуть, 30-річної давності, їсти їх було просто неможливо), умови проживання жахливі. Іноді ми спали в бушлатах. Не було теплої води, баня була раз на два тижні. Вогневої підготовки у нас майже не було. І це ще був один з найкращих підрозділів.

Про стан української армії в 2014 році я знав прекрасно. Мене призвали в другу хвилю мобілізації, в червні 2014-го. Потрапив я у Сектор «М» (район дій сил АТО починаючи з весни 2014 року у Донецькій області в районах довкола міста Маріуполь під час Війни на сході України – прим. Ред.)

На вибір була піхота чи держприкордонники. Другі були мені ближчі та зрозуміліші. Потрапив я в Бердянський прикордонний загін, мобільна група якого була відправлена до територіального угрупування «Кордон». Ми пройшли підготовку, і вже з липня до жовтня до «першого Мінська» (угоди про тимчасове перемир’я у Війні на сході України, досягнутої на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року, так звана «Перша Мінська угода», – прим. ред.) проходив службу на дільниці Успенка-Новоазовськ-Широкине-Маріуполь.

Я б не сказав, що там у нас були такі жахливі умови, як в кінці 90-х. Тому що тоді вже почався якийсь рух, аби підсилити силові структури. У нас була зброя, було паливо, але не було вольових командирів. Ми не знали, що робити в переважній більшості випадків, адже ми не уявляли собі, що будуть робити росіяни. Я думаю, що в цьому провина не стільки українського військового керівництва, скільки тих людей, які відправили добровольців під російські «гради» неозброєними, вони їхали на звичайних автобусах.

Після «першого Мінська» я навчався в університеті оборони, змінив ВОС (військово-облікову спеціальність) на артилерію, але великі калібри після «другого Мінська» були відведені – і я опинився в резерві. Зараз я перебуваю в оперативному резерві першої черги як старший офіцер батареї 92-ї Бригади. Був командиром роти територіальної оборони. Після того, як змінився головнокомандувач, я пішов з цієї посади.

У мене залишилось багато знайомих і побратимів, які служили. Ситуацію за ці роки я серйозно моніторив і на своїй шкурі відчував, починаючи з 2016 по 2018 рік включно. Та армія, яку я бачив в кінці 90-х, в 2014 році змінилася кардинально. Тому що рівень забезпечення виріс на сотні відсотків. Починаючи з командирів, які пройшли війну, у яких можна було навчатися. Закінчуючи харчуванням, забезпеченням і умовами проживання. Звичайно, не все так ідеально, але те, що українське військо стало на кілька рівнів вище – це факт. Тому було дуже дивно і прикро дивитися за хвилею дезінформації, пропаганди, типу «розікрали, торгівля на крови, мародери». Це не так. Нажаль, переважна більшість населення, яке ми захистили від війни, сприйняла цю інформацію як правду і ми зараз маємо те, що маємо.

Я думаю, що ми будемо мати відкат у розвитку українського війська. Це очевидно хоча б навіть по тому, що вперше за 5 років у цьому році не буде параду. По-перше, армія вже не буде на вістрі уваги військово-політичного керівництва. Звичайно, мотивовані люди з армії підуть. Зараз кажуть про якусь оптимізацію. А що це буде, ніхто не знає. Треба розвиватися та йти до стандартів. По-друге, мені абсолютно не зрозумілі «рухи» на лінії розмежування. І не тільки мені, а й хлопцям з передової. Так от пряма мова тих людей, які взагалі ні разу не «порохоботи», а може навіть навпаки, кажуть зараз: «чесно, стало гірше». Всі хочуть миру, це зрозуміло, але ж не ціною капітуляції і не ціною демотивації українського війська.

Замість параду видадуть по 1200 грн. Я вважаю це взагалі зневагою. Тому що ці гроші і так платили, навіть резервістам. Крім того, коли я побачив як інспектували війська представники «мінської» групи і там чомусь з’явився Кузьмук, а Кузьмук був міністром оборони, коли я проходив строкову службу. Що сьогодні ця людина може принести кращого? Він один з тих людей, які довели українську армію до стану 2014 року.

– З огляду на те, що головний фактор в Україні останні 5 років – війна на Донбасі, логічно, якщо учасники АТО мали б значний вплив на політику та управління державою. Подекуди навіть лунають пропозиції, щоб високопосадовцями чи навіть депутатами були лише люди, які пройшли АТО. Що Ви з цього приводу думаєте?

– Я противник цього. Участь в АТО – це лише епізод біографії переважної більшості учасників. Він не може бути головним. Можна бути хорошим бійцем, солдатом, але бути поганим державником або управлінцем. Тому я спокійно ставлюся до того, коли люди навіть без участі в АТО займають державні посади. Ці речі не можна пов’язувати. Багатьох людей, які пройшли АТО, просто банально використали. У своєму мирному цивільному житті вони не мають досвіду в управлінні, бізнесі.

Моя історія трішки інша. Зі стереотипом, що атошники мають зайняти всі посади, я не погоджуюсь. Хоча, звичайно, якщо людина має, зокрема  і такий досвід, то це показує її небайдужість до своєї держави. Це люди, які покинули спокійне життя, багато хто загинув, хтось лишився здоров’я. А спокою лишились – так це точно. Тому що всі, хто пройшов бойові дії, залишають назавжди з собою спогади про це.

– Розкажіть про свій бізнес, та які проблеми Ви як бізнесмен відчуваєте на собі в Запорізькій області і в Україні?

– З 2005 року я працюю в будівельній сфері, прийшов на підприємство я колись простим менеджером. Потім став співвласником підприємства, був заступником директора, директором. Підприємство займалося спочатку системами зв’язку, ми працювали по території всієї України. Це були великі інфраструктурні проекти, коли будувався зв’язок для компаній «Київстар», «Укртелеком», «Білайн» та ін. Дуже багато бачив, знаю принципи та складнощі роботи в Україні. Я, мабуть, колись, як буде більше часу, навіть напишу трактат, тому що там дуже багато специфіки.

Я працював і в Донецьку і в Луганську до того, як вони захопили владу в Україні з Януковичем (коли працювала система «смотрящих»). Принципово не працював з державою, навіть не було часу на це. Потім почалася криза, і в 2011 році ми почали приймати участь в держаних закупівлях, тендерах, і це відкрило новий етап для мене як підприємця. Я глибше розібрався, як функціонує наша держава. І, чесно кажучи, спочатку був просто в шоці. В тому трактаті, який я колись напишу, це буде окремий великий розділ – від трагедії до фарсу і комедії –  «Як працює державна будівельна сфера в Україні».

Ми можемо з вами бачити її приклад – це запорізькі мости, які будуються 15 років. Феноменально просто! При тому,  що потенціал є, гроші є, просто немає відповідальності, державницького менталітету, щоб весь цей ресурс сконцентрувати. Країни змінюються, якщо цього хочуть їх еліти.

Приблизно десяток об’єктів ми довели з нуля до експлуатації. Жодного об’єкту ми не довели до «довгобуду» або «дерибану». Хоча дуже часто звинувачують у розкраданні, зловживаннях. При тому, що це державні гроші, ми прекрасно віддаємо собі звіт в у цьому і відносимося відповідно: платимо податки тощо. Заробити статки на роботі на державу неможливо, тому ми не заробили. Але це дає можливість утримувати підприємство, давати робочі місця, розвиватися, чим ми, в принципі, і займаємося.

Є такий момент, наприклад, виграєш якийсь тендер, всі потім пишуть типу «домовилися, вкрали». А те, що ти програв 5 тендерів, про це ніхто не напише.

Іноді ми починали і з мінусу, тому що бралися за об’єкти, які до нас були «раздерибанені».

Дуже багато було проблем з неякісним проектуванням, з місцевими феодалами, які просто намагаються отримати свою користь, то ставлять палки в колеса, то якісь умови незрозумілі.

Я думаю ми це ще не скоро переживемо. Це всеукраїнська проблема, але чомусь Запорізька область відрізняється. Саме тим, що місцева еліта ніяк не може сконцентруватися і відстоювати інтереси свого регіону.

От, наприклад, Дніпропетровська область. Там капітальних інфраструктурних будівництв у 5 разів більше. Так що, ми в 5 разів гірші чи менші ніж Дніпро?

Звідси їдуть кадри. Таке враження, що йде тенденція на те, щоб Запоріжжя залишилося таким регіоном, який буде просто обслуговувати підприємства, фінансово-промислові групи. А як територія, на якій можна будувати життя середнього класу, вона просто не розглядається.

Тому це одна із причин, чому я буду займатися політикою, тому що нікуди звідси не збираюся їхати, тут у мене все. Я хочу, щоб тут були зміни, які приведуть і нашу область у тому числі до того рівня, на якому зараз знаходяться деякі області України (Івано-Франківська, Дніпропетровська).

– Вас називають блогером. Що Вас змотивувало до цього?

– Так, мене чомусь дуже часто сприймають за блогера та кажуть, що це основний елемент моєї діяльності. Мене це дивує, тому що, насправді, це як хобі. Почав я вести свій блог на Фейсбуці в 2014 році, коли потрапив в АТО і треба було кудись дівати стрес. А оскільки я не вживаю алкоголю та не палю, я почав описувати те, що бачив. Вийшло так, що моя перша історична освіта далася взнаки і я зміг формулювати думки так, що людям стало цікаво. В результаті набралася велика аудиторія. Навіть іноді мене розміщають у досить серйозних аналітичних інтернет-виданнях. Абсолютно я на цьому не заробляю, це просто моє хобі. Я збираюся це продовжувати.

– Яким Ви бачите Запоріжжя та регіон у майбутньому?

– Європейським, з європейськими принципами управління, з можливостями, з інвестиціями з розвинених країн, із відповідним рівнем життя, можливостями заробляти тут гроші, отримувати освіту. Нажаль, ми ще дуже-дуже далеко від цього. Але потенціал великий, і я сподіваюся, що турбулентність у зв’язку з безкінечними виборами менеться. Все ж таки, наша нова влада не дозволить собі звернути з цього шляху. А ми їй в цьому допоможемо. Я не хочу, щоб на Запоріжжі відбулося те, що відбулося на Донбасі.